Как боевики истребляли прессу Донбасса

Без малого год назад "свободолюбивые" ДНРовцы вытравили с захваченной ими территории всю свободную прессу. О том, как это было, вспоминает главный редактор газеты "Донеччина" Игорь Зоц. Его издание, как и наш "Донбасс", жило в бывшем Доме печати, известном как издательство "Донеччина". Киевский район, остановка Полиграфическая. Снаряды сюда прилетели куда позже, чем пришли "вежливые люди" чеченской наружности с геогриеским ленточками и автоматами наперевес.

Приводит публикацию Игоря Зоца под названием "За знищені на Донбасі ЗМІ агресор має заплатити" на языке оригинала. Там есть некоторые неточности ("Донбасс", к примеру, вышел таки после "профилактической беседы" с ДНРовцами, объяснив читателям, что мы приостанавливаем выпуск до лучших времен; мы возродились лишь осенью, но уже не в оккупированном Донецке), но, в целом, всё передано верно. И от души, как умеет автор.

"Донеччина", "Донбасс", "Вечерний Донецк", "Горняк", "Кочегарка", "Труд", "Аргумент UA" та багато інших. Якраз напередодні Дня журналіста України в 2014 році з цією професією на Донбасі було покінчено...
Ще торік біля пам'ятника журналістам, загиблим під час Великої Вітчизняної війни, ми в Донецьку збиралися разом — нинішні співробітники  й ветерани газет з усього міста. Без надмірного пафосу, по-людськи вшановували пам'ять про полеглих у боях і померлих побратимів уже в наші дні. А в редакціях видань "Донеччина" ("Радянська Донеччина"), "Донбасс" ("Социалистический Донбасс"), "Вечерний Донецк" колишніх воїнів працювало чимало. Й на відстані їх згадую, бо особисто вклонитися, мабуть, нескоро вийде. Незгодні зі знищенням України в Донецьку, названі газети припинили там випуск, багато журналістів виїхали, бо жити й працювати в неволі не кожен може.
Серед тих, хто прийняв нові правила, зокрема й троє заслужених журналістів України, які прийшли до пам'ятника з георгіївськими стрічками на грудях 5 травня нинішнього року. Акцію очолили так званий міністр інформації й голова Союзу журналістів самопроголошеної "ДНР". Говорили про перемогу над фашизмом і пресу нової "республіки". Ніхто й словом не обмовився про будинок Преси перед очима: з вибитими вибухами вікнами й посіченим осколками фасадом (стріляли з центру міста). Порожній дванадцятиповерховий будинок, де колись працювало з десяток редакцій, які ще торік видавали майже 30 газет і журналів, стояв німим докором. Його перетворили на пустку бойовики, які вдерлися туди з такими ж георгіївськими стрічками, як і в більшості присутніх біля пам'ятника.
Більше за темою
Донбасівці - жертви пропаганди
Влада повинна негайно протистояти пропаганді на окупованих територіях, не чекаючи їх звільнення – експерти
Інформаційна окупація Донбасу — дві реальності
Як трансформувався інформаційний простір Донбасу
"Газета ім. Ахметова" ігнорує факт окупації
Один із моїх колег, прізвище якого я не називаю, зібрався з силами й того ж дня піднявся на 8-й поверх навідати редакцію "Донеччини", де кілька місяців базувалися бойовики "ДНР". Всюди сліди нищення і грабунку... Вибиті вікна, розбиті або викрадені меблі. розтрощені комп'ютери... На підлозі розчавлені грамоти з профілем Тараса Шевченка, книги, з-поміж яких він не знайшов своєї публіцистики "Моя “Донеччина”" — викинули, зачитали, спалили, адже українською мовою.
— Хто їм дав право так чинити! Редакція десятиліттями збирала й архів, і словники. Нам дарували свої книги десятки донецьких авторів, деякі з книжок — раритети...
— Дуже боляче й прикро. Після відвідин сплюндрованої варварами колишньої другої домівки два дні пив ліки від серця, — каже мій товариш.
Але якщо хронологічно розповідати про редакції — жертви "ДНР", то першою постраждав рупор Партії регіонів, найбільший споживач бюджетних коштів, газета Донецької облради "Жизнь". Усі роки головний друкований орган обласної влади перебував у її приміщеннях, а тому коли проросійські бойовики захопили облдержадміністрацію, автоматично в розряд окупованих потрапила й редакція газети "Жизнь" ще у квітні 2014 року.
Через деякий час співробітникам дозволили забрати особисті речі, й журналісти були прикро вражені розгардіяшем, який влаштували незвані гості. Однозначно редакція зазнала збитків, але хто тоді рахував, кому пред'являти претензії, якщо найбільша трагедія була попереду.
Згодом здалася облдержтелерадіокомпанія, за дивного неспротиву донецької міліції, а радше за домовленістю. Проте погромів у студіях не вчиняли, оскільки чи не на наступний день організували "народне телебачення".
Здавалося, українська влада підтримає багатьох телерадіожурналістів, які свідомо відмовилися співпрацювати з окупантами й залишилася без засобів до існування, однак цього не сталося. За цілий рік обласне телебачення, найбільш масовий і доступний для населення медіаресурс області так і не відновився.
Пригадується, на захист телекомпанії тоді виступив голова обласної організації НСЖУ Олександр Бриж, а влада відмовчувалася. А власне, що можна було очікувати від донецької (київської) влади, яка без жодного спротиву віддала важливий державний ресурс бандитам. Бракувало хіба що на воротах облТРК гасла "Добро пожаловать, товарищи сепаратисты!" та чарки з хлібом-сіллю.
Цікаво, чи розслідують колись, як Донбас здавався в полон, і чи понесе хтось за це відповідальність.
У ті травневі дні, коли шахтарський край приречено гнав порожняк до "референдуму" 11 травня, газета "Жизнь", позбавлена приміщення й оргтехніки, все-таки продовжувала виходити, а її редактор Дмитро Шишкін у розмові зі мною висловив здивування, що наш журналістський голова не сказав про їхню газету в заяві Спілки — все-таки виявляти солідарність з усіма треба, провладними й незалежними. Я вважаю докори колеги справедливими. Хоча ми розуміли — наші видання під загрозою вже самим фактом свого існування.
У місті, де захоплено СБУ, ОДА й прокуратуру в купі з іншими організаціями, військовими підрозділами можна робити що завгодно — ніхто нікого не захистить на території, де закони України не діють.
Нищення невгодних ЗМІ набирало обертів. У переддень Першотравня проросійські активісти після двох нападів на редакцію газети "Горняк" у Торезі, так і не добившись від редактора Анатолія Постнова "правильного висвітлення подій у місті", просто спалили приміщення, закидавши редакцію коктейлями Молотова. Тільки після цього російськомовна газета з проукраїнською позицією припинила вихід.
Після погроз розправи перестав виходити тижневик "Аргумент UA" Анатолія Герасимчука, який мав проукраїнську позицію. Змушені були виїхати з обласного центру керівники популярних інтернет-видань Олексій Мацука та Сергій Гармаш, інші відомі журналісти.
І, нарешті, вирішальний внесок у придушення ЗМІ шахтарської столиці зробили бойовики під орудою Річарда Ялі (того самого, вбитого влітку в автівці, куди невідомі підклали вибухівку).
Озброєні, вони швиденько вистрибували з мікроавтобусу, поруч із тим самим пам'ятником загиблим журналістам розгорнули кулемет, а інші, десять чи дванадцять, з автоматами, обвішані гранатами, несподівано з'явилися в Будинку преси. В холі затримали тридцять — сорок співробітників, переважно жінок...
— Телефоны отключить! Смотреть в пол!
І рушили по дванадцяти поверхах, зі списком. Шукали редакторів. Знайшли (понеділок, обідня пора, всі на роботі) й повезли на бесіду редакторів "Донбасса" і "Вечорки".
Ватажок одного з угруповань ламаною російською мовою вимагав від Олександра Брижа та Леоніда Лапи лояльності у висвітленні діяльності "ДНР", хіба вони — редактори — не розуміють, що вже інша влада. І справді, адже незаконний референдум був позаду... Президента України жителі Донецька взагалі не обирали — не дозволили бойовики. А міськвиконкоми з районними адміністраціями потихеньку вливалися в "ДНР". Кому яке діло було до ЗМІ, якщо на Донеччині цілі державні підрозділи вкупі з військовими формуваннями здавалися, зраджували, переходили під чужі прапори.
Наразі вважаю, що колегам пощастило, що їх випустили через пару годин. Наступні номери газет, редакторів яких "виховували", а також інших видань із Будинку преси вже не вийшли. Якраз напередодні Дня журналіста України з цією професією на Донбасі було покінчено.
Щоправда, в Донецьку продовжують існувати крім "новоросских" газет регіональні випуски московських "Российской газеты", "Комсомольской правды", а також видання з оголошеннями й порадами, але то вже не журналістика.
Виповнився рівно рік, і картину сплюндрованих редакційних приміщень у Донецьку доповнило захоплене майно Горлівської приватної газети "Кочегарка", "націоналізовані" типографія і приміщення газети "Донбасс", погром у редакціях українського "Труда" і "Вечернего Донецка". Вважаю, на часі всім потерпілим від беззаконня визначитися, що робити з тим, що лишилося там. На мою думку, плюнути й забути, почати з чистого листа, ми не маємо права.
По-перше, потрібно скласти реєстр (перелік) ЗМІ двох областей, які внаслідок агресії РФ втратили майно, обладнання, приміщення, а журналісти — роботу.
По-друге, втрати треба обрахувати, адже спалене, потрощене, кимось брутально привласнене вартує грошей.
По-третє, потерпілим треба конкретно визначитися куди й до кого звертатися, а також кого для цієї важливої справи залучати в союзники — НСЖУ, незалежну медіа-профспілку, чи іншу впливову громадську організацію. Адже, судячи з усього, державні інституції займатися відшкодуванням втраченого майна переважно незалежних ЗМІ точно не будуть.
По-четверте, про підсумки аудиту (інвентаризації) втраченого з вини агресорів майна ЗМІ Донбасу поінформувати українську владу, громадськість, міжнародні організації, які опікуються захистом прав медіа.
По-п'яте, готуватися до міжнародних судів.
Враховуючи наведене вище, висуваю на звання ворогів преси в Україні нинішній режим РФ і його квазіутворення із трьох букв.
І останнє, якщо ми не займемося захистом своїх прав, агресор у будь-який момент заявить, що ніяких "Донеччин", "Донбассов", "Кочегарок" та інших понищених бойовиками редакцій видань і не було зовсім".