Авдіївка: І не було жодного підрозділу, в якого б не було втрат на тій клятій промці

Сьогодні, 4 лютого, виповнюється два роки від дня взяття Авдіївської промзони під контроль Збройних Сил України.

Ось, як про легендарну промку розповідає Дар'я Бура з Фонду "Повернись живим":

"Пам'ятаю, як мені подзвонив комбат 16 батальйону, якому я кілька тижнів тому відвезла в Авдіївку тепловізор із великою лінзою, і сказав: "А коли ти до нас знову збираєшся, у нас є новини". Це був початок 2016 року.

Наступного дня мене зі Слов'янська забрали вже знайомі розвідники. А на місці в Авдіївці пояснили, що тепер під нашим контролем промзона.

У сєпарських чатах пінилися, що у місті ніколи не було місцевості, яку вони називали промзоню, але від 4 лютого 2016 в історію україно-російської війни чітко увійде назва "промка", ну і "промзона" ні в кого більше не викликатиме питань.

По ній гатили з першого ж дня, як розвідрота 58 бригади, 1, 2 роти і розвідвзвод 16 батальйону 58 бригади, 74 окремий розвідбат та 5 батальйон УДА почали там закріплюватися. Вона була "сірою" і раніше час від часу туди заходили і українські військові, і сєпари бігали, щоб пошукати вигідні позицій для обстрів.

Комбат взяв мене з собою, нап'яливши на мене важкий бронік і каску, яка постійно налазила на очі. Наказав рухатися швидко і чітко за ним. І повів вздовж всієї території. Вона тоді ще була практично цілою. Кілька помітних влучань від чогось важкого, розбите скло, хвости від мін в асфальті. Але не до порівняння з тим, у що російські війська перетворять територію колишнього заводу протягом цих двох років.

Я пам'ятаю, як в усі наступні поїздки сиділа на штабі батальйону і чекала хлоців, які жили на промці почергово. Повертались звідти змучені і брудні. Пам'ятаю втомлені погляди тих, хто жив на позиціях навколо неї постійно. Пам'ятаю, як познайомилась на самій промзоні з Сантою і Французом. Як Шаман пригощав мене голубцями, поки на горі щось гучно гепало. Шамана вже, на жаль, немає. Загинув минулого року. Я часом забуваю його позивний, але пам'ятаю, який він був тоді гостинний.

Пам'ятаю, як одного разу мене взяли з собою обстежити місцевість. Не знаю, що за доброта тоді на них найшла, - дозволили піти з ними, але фиркали на мене всю дорогу, щоб йшла то швидше, то повільніше, і, щоб вміла розуміти, що вони показують на мигах.

Пам'ятаю стан хлопців, коли з промки привозили загиблих. Говорити будь-що тоді було зайвим.

Пам'ятаю, що були такі страшні дні там, коли журналістів не пускали навіть близько у той бік.

Пам'ятаю ротації різних військових підрозділів. Десантники змінювали піхоту, піхота десантників. І не було жодного підрозділу, в якого б не було втрат на тій клятій промці.

Рік тому там був страшний січень. Коли здригалась вся Авдіївка, місцеві прощалися з життям у рідному місті, а хлопці на промці тримались під смертоносним вогнем.

За ці роки промку, крім тих, хто заходив туди першими, відбивали і утримували, не здавши жодної позиції, ще ротно-тактична група 39 батальйону, 90 і 122 батальйони 81 бригади, 1 батальйон 72 бригади.

Зараз там інші підрозділи, у яких не менш важливе завдання – встояти, вижити і не здати той роздовбаний асфальт ненормальному ворогу.

Я давним-давно перестала туди їздити. Але, напевно, з якого б боку не під'їхати до Авдіївки, звуки промзони чути скрізь. Таке враження, що вона ніколи не стихає.

Мені це все згадалося не тому, що от промка - червоною ниткою в нашій історії. Згадалося тому, що хочеться пам'ятати кожного, хто тримав оборону тієї цегляної території і хто тримає досі. Не може бути питань, чи вона нам потрібна. Це наш шматок, шматок нашої Авдіївки!

І вічна пам'ять тим, для кого вона стала місцем вічного спочинку".